Масові заклики переходити на українську мову з’явились ще у 2014, але зараз все частіше вони із закликів перетворюються на звинувачення. І я задумалася: от що змусило мене, російськомовну, перейти на українську в побуті, відносинах та публічному просторі?

Отже, пані та панове, у мене для вас є три історії, які змінили наші стосунки з рідною мовою.

Перша україномовна людина

Я прожила більшу частину життя в Києві, а моя родина — російськомовна. В моєму оточенні взагалі ніхто не говорив українською. Тому я дуже добре запам’ятала день, коли вперше зустрітися з людиною, яка вживала мову в побуті.

Мені було 7 років. Мама привела мене в художню студію. Там пахло фарбами та було голосно від дітей. Над ними височила жінка, єдина доросла в кімнаті. Побачивши новоприбулих, вона підійшла познайомитись:

— Як тебе звати, доню?

Мене ніхто ніколи не називав «донею». Це слово було абсолютно нове для мене, хоча я розуміла його значення. Я не уявляла, що воно так ніжно звучить. Цією жіночкою виявилась моя вчителька малювання — Наталя Валентинівна. Вона і стала для мене першою в житті україномовною людиною.

Крім малювання, Наталя Валентинівна пропонувала нам й інші завдання, наприклад, подивитись на небо та розказати, які кольори ми там бачимо. Це зазвичай було ввечері, на заході сонця. Слухаючи наші відповіді, вона розповідала, що у кольорів є стосунки: «Кольори теж любляться, от, наприклад помаранчевий любить фіолетовий, а блакитний кохається з жовтим».

Я була вражена, але не кольорами неба, а тим, як говорить ця людина. Так гарно, ніжно та влучно. Саме завдяки своїй першій вчительці малювання я зрозуміла, що українська мова прекрасно звучить в побуті.

Перша україномовна книга

Вдома здебільшого ми мали російськомовні книжки: оці всі томики Пушкіна, Толстого та Лермонтова. Українські теж були, але в шафі вони стояли у другому ряду. Тобто заховані за російськими. Приблизно так само співіснували мови у моїй голові: російська — основна, а українська десь там, на другому плані. Тому вона ніколи не була для мене мовою читання, аж поки я не захопилась Гаррі Поттером.

Як і тисячі інших дітей, я пристрасно чекала на нову книжку. Звісно, на російськомовну. Але все змінилось, коли у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» зробили переклад п’ятої книжки найпершими у світі. Для мене це означало такі опції: або чекати російськомовний переклад, або спробувати прочитати книжку українською. Моє бажання дізнатись, що сталось з Гаррі Поттером, було сильніше за відсутність звички до української мови, тому я попросила маму купити наш варіант. Дуже чітко пам’ятаю, як раділа, що сьогодні мама привезе книжку, але сумувала, що вона буде українською. Якесь дивне, несвідоме ще тоді меншовартісне ставлення до мови вже було в мені. На той момент мені було 9 років.

Момент настав, мама простягає мені «неідеальну» книжку. Взявши її до рук, я одразу відмітила, що вона дуже яскрава та гарна. На відміну від російськомовного варіанту, тут були красиві деталізовані ілюстрації. І папір був інший, приємного кольору та шершавий. Десь таким я й уявляла собі пергамент, на якому писав Гаррі Поттер.

Читати мені було дуже некомфортно. Перші дві сторінки. А далі я просто забула, якою мовою читаю.

Згадуючи цю історію, все ще вражаюсь тим, що зробило видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» для українців. Шоста та сьома книга теж виходили раніше. Ніхто не змушував мене брати до рук українську книгу, мені просто створили правильні умови. Створили ті, хто розуміє важливість розвитку україномовної книги.

Перші україномовні стосунки

Декілька років тому я вперше почала зустрічатись з україномовним хлопцем. Хлопець мені дуже подобався, тому я почала робити те, що треба у стосунках: вдавати, що я краще, ніж є насправді. Тому, щоб не спалитися, що я погано говорю українською, почала щодня читати перед побаченнями.

І от за тиждень моєї прискореної українізації у нас відбулась така розмова:

— А куди б ти хотіла піти?
— Хм, — загадково задумалась я, пригадуючи всі українські слова, — Я б воліла піцу.
— Воліла б? Ого, їбать ти Котляревський!

Тоді я зрозуміла, що в цих відносинах мені не треба нічого вдавати — як з цим хлопцем, так і з мовою. Що цілком нормально робити помилки. Навіть більше — краще робити помилки, часом зриватися на суржик, але все ж використовувати мову. Врешті я повністю перейшла з ним на українську, бо для мене вона стала мовою кохання також.

Висновок

Що спільного в цих трьох історіях? Люди, кожен з яких змінювали моє ставлення до мови. Я все ще думаю російською, моя українська — неідеальна, але навіть ці зміни в мені стали можливими через підтримку людей. Українська мова передається від тих, хто її любить, а не через звинувачення та примус.

Кілька днів тому ми з другом обговорювали наш прапор. Він зауважив:

— У нас такий гарний прапор, правда?
— Так, — відповіла я, — бо блакитний кохає жовтий.